ГАФИЧ Стефан - парох церкви святого Миколая-Чудотворця
(19 грудня) в с. Вільшинки Перечинського р-ну. Народився 10 липня 1921 р.
в сім'ї столдяра Йосифа Гафича та Марії Кухти в с. Бут новці (Словаччина).
Початкову освіту одержав в Ужгородській словацькій народній школі (тепер
СШ № 2, і батьки за рекомендацією вчителя Івана Шолтиса віддають здібного
хлопця в 1933 р. в Ужгородську гімназію. Здобувши середню освіту , Господнє
Провидіння, велика побожність, яку успадкував від своєї матері й відчуваючи
покликання до духовного життя, поступає в Ужгородську духовну семинарію,
де він ревно опановував нелегку богословську науку, щоб в майбутному стати
добрим священиком. 14 липня 1946 р. під час Служби Божої в Ужгородському
кафедральному храмі єпископ Мукачівської Греко-католицької єпархії Теодор
Ромжа рукоположив на священика 14 богословів (Брунцвік Стефана, Гладоник
Стефана, Горінгецького Івана, Гриценко Івана, Данко Івана, Дюлай Василя,
Іванчо Віктора, Кабацій Стефана, Маргітич Івана, Огар Юрія, Роман Івана,
Скубенич Петра, Яцкович Василь), серед них був і Гафич Стефан. Після висвячення
був призначений парохом в с. Вільшинки, де проводив душпастирську роботу
до початку 1949 р., коли тодішня тоталітарна влада розпочала планомірний
наступ на Греко-Католицьку Церкву, примушуючи її священиків "добровільно
возз'єднуватися" з російським православ'ям. Про ці події о. Стефан
Гафич згадує так: "10-го березня 1949 року, відправивши св. Літургію,
я направився додому (з церкви на фару). Там мене вже чекали три офіцери
з безпеки (Працівники Перечинського КДБ.) Під тим приводом, що я переховую
у себе зброю, то вони вимушені зробити у мене обшук. Я засміявся з їх наївної
брехні. Забравши від мене паспорт і не роблячи ніякого обшуку, бо я був
бідний як церковна миша, наказали йти з ними у Перечин до начальника КДБ.
В руках із зарядженими пістолетами повели мене спереді себе через все село.
Начальник безпеки перш за все спитав мене: "чи не хочу перейти на православного
священика?"Це питання він мені задавав декілька раз, а коли бачив,
що я категорично заперечую це зробити, то він наказав відправити мене в
Ужгород. В Ужгородському КДБ задавались мені знову ті самі запитання. Коли
упевнились в тому, що я категорично відказуюсь співпрацювати з ними, то
мене тут арештували вже офіційно. Слідчий, не знаючи чим обвинити мене,
написав: "занимался антисоветской пропагандой", не маючи на це
ніяких доказів або свідків. На суді головуючий суддя Шолом, ще в останній
раз спитав мене чи не хочу перейти на праівославного священика. З цього
зрозуміло, що якби я це зробив, то були би моє діло закрили і мене відпустили
додому". Після офіційного арешту о.Стефана Гафича було закрито в одну
із камер слідчого ізолятора Ужгородського КДБ. Тут слідчі сфабрикувавши
відповідну справу на нього, переводять о.Стефана в Ужгородську тюрму. 18
квітня 1949 р. його під конвоєм повели його в будинок обласного суду, що
знаходився напроти тюрми де судова колегія по кримінальних справах Закарпатського
обласного суду під головуванням судді Шолома засудила о. Стефана Гафича
на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією
належного йому майна. Після суду о. Стефан ще майже цілий місяц був в'язнем
Ужгородської тюрми і тільки 15 травня 1949 р. його разом з олтарними братами
оо. Ласло Пушкашем, Іваном Карпинцем, Адальбертом Грабаром, Йосифом Камповим,
Михайлом Тербаном та римо-католицькими священиками о. Августином Горватом
і Кальманом Бартфаєм посадилу на вантажний автомобіль і під великою охороною
повезли на залізничну станцію м. Ужгород. Тут вони були погружені у вагон
для в'язнів, так званий "столипін", і відправлені у Львівську
тюрму-розпридільник. Не встигли приїхати, як із Львова їх відправили у Киїаську
тюрму № 1, так звану "Лук'янівку" і кинули в камеру № 32. В'язнями
цієї камери були: Стефан Гафич, Йосиф Кампов, Іван Карпинець, Василь Микуляк,
Дмитро Попович, Антон Станканинець і Михайло Тербан. 10 вересня 1949 р.
в цю ж камеру до них підселили ще двох олтарних братів - оо. Стефана Бендаса
і Михайла Мозера. 15 вересня 1949 р. знову "чорний ворон", вагон
"столипін" - і о. Стефан Гафич з олтарними братами (оо. Йосиф
Кампов, Стефан Легеза, Дмитро Попович, Василь Пушкаш, Антон Станканинець)
були відправлені в Московську тюрму-розподільник. Із Свердловської тюрми-розподільника
о. Стефан Гафич був відправлений у табори ГУЛАГу Казахстану. Як молодого
і здорового, його працю використовували на підземних роботах в мідних шахтах
селищ Рудник і Кенгір (сел. Кенгір у грудні 1954 р. було перейменовано в
м. Джезказган) . З місць ув'язнення був звільнений 6 лютого 1956 р., а додому
в Ужгород приїхав 22 лютого. Йому вдається влаштуватися грузчиком на Ужгородському
каменедробильному заводі, пізніше працює шліфувальщиком меблів на меблевому
заводі. Поступивши на заочний відділ Московського технікуму жирової промисловості,
переходить на роботу майстром в Ужгородський маргарниновий завод, пізніше
тут же - головний технолог, а потім - зав. виробництвом. Про своє основне
покликання о. Стефан ніколи не забував. Після повернення з таборів ГУЛАГу
активно включається в підпільну душпастирську роботу, хоч проводити священичу
діяльність йому було заборонено і тим більше, що знаходився під пильним
наглядом репресивних органів влади, обслуговує греко-католицьких вірників
в м. Ужгород і за потребою - в найвіддаленіших селах Мукачівської єпархії.
Він у ті страшні часи переслідувань сміливо визнавав свою прадідну греко-католицьку
віру, добивався її легалізації та реабілітації. Ці дії греко-католицького
духовенства, зокрема підпільна діяльність о.Стефана Гафича, насторожують
робітників Закарпатського обкому Компартії України, бо завідуючий відділом
пропаганди й агітації Керечанин у своїй доповідній записці від 23 березня
1973 р. пише: "... Ще і тепер в області проживає близько 100 греко-католицьких
священиків і ченців. Понад 20 з них... підтримують зв'язок з греко-католицькими
вірниками, підпільно проводять серед них релігійні обряди, підбурюють їх
за відновлення Греко-Католицької Церкви... Це зокрема... Сокол І. І.. Желтвай
Ю. Ю., Гафич С. С. (м. Ужгород) . Вже у 1988-1989 рр. разом з іншими священиками
, почав відкрито проводити Служби Божі на цвинтарях. Отець Стефан був у
числі тих, котрі ще задовго до проголошення легалізації, 27 вересня 1988
р., в день храмового свята Хрестовоздвиженського кафедрального храму разом
з єпископом-ординарієм Іоанном Семедієм та іншими священиками відправили
першу архієрейську Службу Божу біля каплиці Розп'яття на Кальварії. Після
легалізації Греко-Католицької Церкви в листопаді 1989 р. о. Стефан бере
активну участь у відновленні греко-католицьких громад. Він був одним з перших,
який почав відправляти Служби Божі разом з оо. Йосифом Штилихою, Юрієм Федакою
та ін., спочатку на Кальварії в Ужгороді, а потім - на Цегольні. До арешту
першим його приходом була громада вірників у с.Вільшинки, про яких він не
забував і в підпіллї, а після легалізації продовжив опікатися ними Ця робота
по відновленю громад не завжди проходить без конфліктів, інколи й досить
серйозних. 15 березня 1992 р. о. Стефан у с. Ворочево біля церкви з греко-католиками
молилися, коли на них брутально напали православні вірники й побили. о.
Стефану було пошкоджено праву ключицю . Але не дивлячись на це все о. Стефан
Гафич працюючи священиком Мукачівської Греко-Католицької єпархії з відданістю
і непохитною вірою в Бога обслуговував й наставляв своїх вірників. 14 липня
1996 р.о. прийшло на Службу Божу до Кафедрального храму надзвичайно багато
вірників, щоб славити Господа разом з о. Сефаном Гафичем, який у цей день
святкував трійний ювілей: золота Свята Літургія, 50-річчя одруження і 75-річчя
від дня народження. Любов і повага від імені вірників до свого духовного
отця була виявлена в день свята устами студентки Ужгородського училища культури
Наталії Ігнацевич: "…за непохитну вірніст Вашу нашій любимій святій
Вселенській Апостольській Церкві, хай Господь вже тут, на землі, щедро винагородить.
Ми, в своїх молитвах благаємо всевишнього, щоб наділив Вас міцним здоров'ям,
щастям, радістю та великими успіхами в подальшій душпастирській діяльності.
Від душі бажвємо Вам ще довгі роки працювати на славу Божу і спасіння наших
душ."
Тверда віра і Божа ласка давали о. Стефану наснагу і терпіння переносити
нажиті в таборах ГУЛАГу хвороби, які в останні роки все частіше давали про
мебе знати. Він стійко тримався і ніколи не жалівся на ствн свого здоров'я.
Забувати про свою важку хворобу йому допомагали рідні і близькі, а також
відповідальність священичого покликання. Але неумолимо приближався той час,
коли придбані в таборах ГУЛАГу хвороби стали прогресувати і вже не міг доїзджати
до своїх вірників у село, то старався задовілняти потреби вірників в Ужгородському
кафедральному храмі. Він важко переживав, що тяжко дається і так нелегка
душпастирська праця, а невдовзі хвороба відібрала від нього все те, чому
він присвятив все своє життя - бути слугою Господа й людей. Вже прикований
до ліжка не міг відправляти Служб Божих. На початку 2004 року Преосвященний
Владика Мілан з нагоди першої річниці своєї єпископської хіротонії, яку
він отримав з рук Його Святості Папи Павла ІІ 6 січня 2003 року у Римі нагородив
о.Стефана Гафича правом носити Золотий хрест з прикрасами за довголітню
працю для Греко-Католицької Церкви як за часів підпілля, так і після легалізації
мукачівської єпархії . В останні півроку його духовним наставником був о.Микола
Клин, який готував його до достойної для священика останньої дороги, уділивши
йому святі Тійни Сповіді, Причастя та Єлеопомазання. Помер о.Стефан Гафич
27 січня 2004 року в Ужгороді. Похорон, який відбувся в Ужгородському кафедральному
соборі, очолив владика Мілан. Похоронено отця Степана на цвинтарі в м.Ужгороді-Радванка
.
Отець Стефан Гафич сміло міг повторити слова апостола Павла: "Доброю
боротьбою я боровся, дорогу скінчив, віру зберіг. На останку мені готовиться
вінок праведності, який мені дасть Господь". (2.Тим.4.7-8).
На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних
репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Стефан Гафич реабілітований
11 жовтня 1991 р.
Дружина о. Стефана Гафича, Марія Газі, народилася 28 серпня 1925 р. в сім'ї
залізничника Юрія Газі і Марії Вельзер у с. Великий Березний (у 1947 р.
перейменовано в смт. Великий Березний). Здобувши початкову освіту в рідному
селі, батьки віддали її в 1937 році для продовження навчання в Ужгородську
дівочу горожанську школу, яку закінчила в 1941 році . Після закінчення горжанської
школи, в цьому ж році продовжила навчання в Ужгородській дівочій учительській
семинарії .Закінчивши Ужгородську учительську семінарію в 1945 році, працювала
вчителькою. В 1946 році вийшла замуж за богослова, майбутнього священика
Гафич Стефана і продовжувала працювати вчителькою. Пізніше, в 1948 р., як
дружина священика і як така, що не забезпечує принципів радянської системи
освіти, була звільнена з учительської роботи. Разом із чоловіком виховали
трьох дітей: Любу, Олександра та Агнесу.
|
