ГРАБАР Адальберт - парох церкви Успення Пресвятої
Богородиці (28 серпня) в с. Голубине Свалявського р-ну. Народився 5 вересня
1898 р. в сім'ї греко-католицького півцеучителя Євгена Грабаря і Олени Петрецької
в с. Нижні Ворота Воловецького р-ну. Здобувши початкову освіту у рідному
селі, батьки віддали його у 1909 р. для продовження навчання в Мукачівську
гімназію. Зразу ж після закінченя гімназії 29 січня 1917 року був призваний
в армію і таким чином був учасником першої світової війни . При одній з
артпідготовок отримав опіки очей, що і стало причиною демобілізіції.Після
демобілізації в 1919 р. поступає до Будапештського університету, де навчався
на філологічному факультеті, але через раптову смерть батька в Мукачево-Підгороді
24 серпня 1920 р., був змушений повернутися додому і продовжив навчання
в Ужгородській духовній семінарії. 4 листопада 1923 р. єпископ Мукачівської
Греко-Католицької єпархії Антоній Папп рукоположив на священика 3-х богословів
Гаврила Антонія, Фесторій Стефана, серед яких був і Грабар Адальберт . Після
висвячення єпископ призначає його парохом в с. Розтока з філіалами у с.Мала
Розтока і с.Кичерний Воловецького р-ну. В селі грамотним був тільки староста,
який "науку" здобув на війні тому о. Грабар домігся відкриття
школи і паралельно з душпастирською роботою в 1924 - 1926 рр. працював у
нововідкритій початковій школі вчителем. Його тут було призначено управителем
державної народної школи. З 1927 по 1935 рр. був парохом у с. Верховина
Бистра Великоберезнянського р-ну. В селі не було церкви, і Служби Божі проводились
у приміщенні школи. Тут замість церкви люди навідувались в корчму. Отець
Грабар доклав усіх своїх знань та уміння, щоб навернути людей до церкви,
до Бога. В кінці кінців йому вдалося заохотити їх у будівництві церкви для
села. Розпочався збір коштів, організувалася робоча сила, і на протязі трьох
років була побудована в селі церква, в якій і сьогодні моляться греко-католицькі
вірники села. В тогочасній пресі про пос'ячення новозбудованої церкви є
така згадка: "На празник св.Апостолів Петра і Павла Капітулярний Вікарій
о.Олександр Стойка в супроводі каноника Олександра Ільницького і секретаря
єпархії д-ра о.Людвика Міні приїхали до с.Верховина Бистра для посвячення
побудованої бідним гірським народом по проекту інженера Егрешія прекрасного
кам'яного Божого храму." Люди села пам'ятають і ще й сьогодні згадують
добрими словами свого давнього священика. В 1935 р. о. Адальберт Грабар
був переведений парохом у с. Голубине. Єпископ Олександр Стойка в 1940 р.
за душпастирські заслуги відзначає о. Грабаря титулом почесного намісника
(декана).Отець Адальберт виконував тут душпастирську працю до початку 1949
р., коли почалось відкрите гоніння Греко-Католицької Церкви, і місцева влада
за активної підтримки працівників КДБ пробує схилити його на перехід до
російського православ'я. Він категорично відмовився відректись від віри
своїх предків, прекрасно розуміючи, що практично жоден священик, котрий
не зречеться своєї віри і не перейде у чуже для нього православ'я, не буде
мати порятунку. Але його совість не дозволяла поступити інакше і він вже
чекав того дня коли за ним прийдуть. Цей час настав після арешту першої
групи священиків і передачі православним Мукачівського і Ужгородського кафедрального
храмів, коли працівники КДБ у лютому і березні 1949 року заарештовують другу
групу священиків із 12 чоловік (Гафич Стефана, Грабар Адальберта, Егреші
Михайла, Легезу Стефана, Ляхович Миколу, Микуляк Василя, Карпинець Івана,
Тербан Михайла, Тіводор Стефана, Хіру Олександра і двох монахів Василіян:
Лозан Полікарпа і Станканинець Антона), тобто після так званого "саморозпуску"
Греко-Католицької Церкви, її заборони, працівники КДБ 8 березня 1949 р.
після закінчення Служби Божої у неділю заарештовують його. Після арешту
о. Адальберта його сім'я одержала від місцевої влади ультиматум на протязі
місяця звільнити парохіальний будинок (фару) без надання їм іншого приміщення.
На другий день після арешту о.Адальберт Грабар опинився в одній із камер
слідчого ізолятора Ужгородського КДБ, де слідчі цього закладу готовили "стандартну
справу" з такими ж "стандартними" обвинуваченнями майже для
всіх священиків: підтримував зв'язки з мадярськими жандармами, хвалив мадярську
окупаційну владу, виступав з антирадянськими проповідями, у 44-му році віддав
церковні дзвони на потреби угорської армії, проводив молебні на честь Мікловша
Горті і т.д. Але найголовніша причина арешту була в тому, що він "проводив
богослужіння проти переходу греко-католиків у православ'я. Казав, що сама
правильна віра - греко-католицька і навіть у разі мученическої смерті за
віру, треба триматись унії і помирати, не зрікаючись її". Сфабрикувавши
відповідну справу на о. Адальберта , переводять його в Ужгородську тюрму,
а 26 квітня 1949 р. його під конвоєм повели в будинок обласного суду, що
знаходився напроти тюрми де судова колегія по кримінальних справах Закарпатського
обласного суду засудила о. Адальберта Грабаря на 25 років позбавлення волі
з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна.
15 травня 1949 р. о. Адальберта Грабаря разом з олтарними братами: оо.Стефаном
Гафичем, Йосифом Камповим, Іваном Карпинцем, Василем Пушкашем, Михайлом
Тербаном і римо-католицькими священиками оо. Кальманом Бартфаєм і Августином
Горватом вантажною автомашиною під великою охороною повезли на залізничну
станцію м. Ужгород. Тут вони були погружені у вагон для в'язнів, так званий
"столипіп", і відправлені у Львівську тюрму-розподільник. Пізніше
їх відправили в Київську тюрму № 1 - так звану "Лук'янівку". Звідси
15 вересня 1949 р. о. Адальберта Грабаря з олтарними братами оо. Стефаном
Гафичем, Йосифом Камповим, Стефаном Легезою, Дмитром Поповичем, Василем
Пушкашем, Антоном Станканинцем і Кальманом Бартфаєм було відправлено у Московську
тюрму-розподільник . Потім, побувавши ще у Свердловській тюрмі-розподільнику,
о. Адальберт Грабар потрапив у табори ГУЛАГу Мордовської АРСР, де його праця
використовувалася на різних будівельних роботах. З місць ув'язнення був
звільнений 27 квітня 1956 р., а в Ужгород до своєї сім'ї приїхав 2 травня.
Повернувся додому, як і більшість ув'язнених священиків, надзвичайно худим,
але ув'язнення його духовно не зламало, бо був надзвичайно віруючим, покладався
на Боже Провидіння і вірив, що Всемогутній не може його залишити в біді.
В Ужгороді йому пощастило влаштовуватись на роботу робітником Ужгородського
фанерно-меблевого комбінату, де працював до 1968 р. Він завжди був вірним
пастирем і проповідником вчення Христового. У важкі роки гоніння Греко-Католицької
Церкви підпільно продовжував свою справу священика-борця за справедливу
Христову віру. Не дивлячись на пильне око репресивних органів влади, він
з щирою душею допомагав всім, хто звертався до нього.Вдома відправляв Служби
Божі, вислуговував Тайни подружжя і хрещення. У його хаті частими гостями
були вірники не тільки м.Ужгорода, але часто до нього приїздили і із сіл,
де колись був парохом о.Адальберт. Ніколи нікому не відмовляв, йшов до людей
в будь-яку погоду туди, де був потрібен вірникам. Великою опорою і допомогою
йому була добра вірничка Мучічка Марія Федорівна, яка часто супроводжувала
старенького священика, підтримувала його в нелегких дорогах і в душпастирській
праці. Отець Грабар був вчителем і наставником багатьох, пізніше підпільно
висвячених отців духовних.
Після повернення з таборів ГУЛАГу у вільний від роботи час, а особливо після
виходу на пенсію о.Адальберт почав збирати матеріал і склав родовід Грабарів.
У своєму хоббі (лбимому занятті) дійшов аж до 1712 р., знайшов родовий герб,
на якому зображено залізного бика, склав своєрідну сімейну енциклопедію
і побудував розгалужене родове дерево. За його даними, усі закарпатські
Грабарі походили колись з єдиного кореня .
Придбані в таборах ГУЛАГу хвороби все частіше давали про себе знати і непомітно
все ближче і ближче до нього підкрадалась невблаганна смерть і 6 -го грудня
1983 р. на 86-му році життя і 61-му році свого душпастирства в м. Ужгород
помер о. Адальберт Грабар. Тлінні останки о. Адальберта Грабаря поховані
в м. Ужгороді на Кальварії.
На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних
репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Адальберта Грабаря реабілітовано
11 березня 1992 р.
Дружина о. Адальберта Грабаря, Корнелія Бадик, народилася в сім'ї греко-католицького
півцеучителя Івана Бадика 22 травня 1903 р. в с. Великий Буковець (Словаччина).
Закінчивши Ужгородську учительську семінарію, працювала вчителькою у с.
Великий Березний. 2 жовтня 1923 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього
священика Грабар Адальберта. Була вірною супутницею в житті і помічницею
в душпастирській роботі. Як дружина священика організувала заняття для молодих
мам, вчила їх, як доглядати за дітьми, знайомила їх з правилами гігієни,
оскільки в той час в селах була досить висока дитяча смертність. Вона стійко
переносила важкі роки гонінь і переслідувань. Влаштуватись на роботу по
спеціальності не було можливості, бо в той час, як дружина священика і ворога
народу "не могла забезпечити принципів радянської системи навчання".
Але її не приймали і на іншу роботу, коли ставало відомим, що вона є дружиною
засудженного священика і тому жили вони на утриманні родичів.У їх сім'ї
народилося восьмеро дітей, четверо з яких померли ще в дитячому віці. Син
Кирило 1927 р.н.пішов батьківською стежкою, навчався в Ужгородській духовній
семінарії, вчився разом із оо.Орос Михайлом, Сабов Юрієм, Кіш Іваном і ін.,
але на другому курсі у 20-річному віці захворів на запалення легенів і помер.
Син Йосиф 1925 р. н. проживає у м. Харків, сини Костянтин (1935 р. н. )
та Юстініан (1939 р. н. ) проживають у м. Ужгород. Дружина о. Адальберта
Грабаря, Корнелія, померла на 77-му році життя 10 квітня 1990 р. в м. Ужгород
і похована на Кальварії .
|
